Семен Глузман. “Мій друг Пристайко”

Це був непевний і тривожний час перемоги Кучми на президентських виборах. Нові надії, нові розчарування, нові обличчя на телеекрані. Міністром внутрішніх справ призначили професійного чекіста Володимира Івановича Радченка. Насправді було зрозуміло, що спонукало Кучму та його найближче оточення до такого вибору: міліцію мала очолити стороння людина, здатна дати бодай мінімальний лад цьому зашкарублому від радянських часів відомству. Радченко знав систему доволі непогано. Але призначення міністра, який більшу частину своєї кар’єри зробив у 5-му управлінні КДБ, борючись із дисидентами, негайно спричинило скандал: один із близьких до Кучми радників, колишній дисидент Володимир Малинкович, зажадав прибрати Радченка, бо той у не надто давні радянські часи провадив оперативну розробку Малинковича та його оточення у доволі брутальний спосіб. Лейтенант (чи старший лейтенант) Радченко справді особисто брав участь у цих спеціальних завданнях. Інші лейтенанти й капітани з майорами «розробляли» інших інакодумців, так було в цій країні.

Через декілька днів після призначення Радченка міністром мені зателефонували з УНІАНу. Молодий (судячи з голосу) журналіст прямо запитав мене, як я ставлюся до цієї атаки Малинковича й чи підтримую його. Я відповів категорично: ні, не підтримую, більше того, вважаю такі дії безвідповідальними й неприпустимими. «Дайте мені просто зараз телефонне інтерв’ю», – попросив журналіст. Я категорично відмовився й запропонував інше: я негайно пишу коментар до цієї, на мій погляд, небезпечної за своїми наслідками ситуації, надсилаю факсом до УНІАНу й вимагаю вмістити його без найменших змін, включаючи знаки пунктуації. Так і зробили. Мій текст був простим і лаконічним: винна система. Систему очолювали не лейтенанти з капітанами, а високі функціонери КПРС, перш за все з її ідеологічних підрозділів. Коли кат страчує невинного, то відповідальність не на ньому, а на судді, який ухвалив несправедливий вирок.

Пізніше я познайомився з Володимиром Івановичем. Мої громадські справи привели мене до його кабінету. А познайомившись, я згадав. Він був моїм куратором, у нас із ним була щонайменше одна зустріч 1982 року. Пізніше ми не раз зустрічалися з Радченком, розмовляли відверто, я про щось просив, він допомагав. Зокрема, допоміг захистити від міліцейського рекету медичний центр для старих табірників, який я щойно відкрив на Оболоні.

Саме він, Радченко, познайомив мене з Володимиром Іллічем Пристайком. Дякую йому.

Мій світ тоді стрімко ширшав. Приватні поїздки до Західної Европи та США, розмови з конгресменами, міжнародними чиновниками та міністрами трохи протверезили моє ставлення до такої жаданої раніше західної цивілізації. Іноді я бачив перед собою глибоко аморальних пройдисвітів, які солодко обіймали мене за плечі перед об’єктивами фотокамер, а раніше публічно висловлювали своє незадоволення «цим схильним до постійних конфліктів Глузманом», що перешкоджав теплим і ситим (о, це було важливо!) контактам із генералами радянської психіатрії. Захід учив мене науці нещирости… Особливо важкий урок я дістав від Джорджа Сороса.

У Києві все було інакше. Моє категоричне небажання йти в політику давало мені змогу жити звичайним життям. Повертаючися після лекцій в університетах США, Канади, Франції, Великої Британії, я ніколи не отримував запрошення виступити перед майбутніми лікарями в себе на батьківщині. Від гіркої та майже завжди безрезультатної правозахисної діяльности щеміло серце. На цьому тлі й відбувалося поступове, дивовижне для нас обох, моє зближення з Володимиром Іллічем Пристайком. Хоч як дивно, нас зближувало минуле. Він, кадровий офіцер КДБ, і я, політичний в’язень тоталітарної системи, в новій пострадянській дійсності працювали поруч над жорстким і страшним минулим нашої країни.

Якось він показав мені незвичайний журнал – видання архівного управління СБУ, яке він курував. Надрукований на якихось сірих рештках паперу, ймовірно, найдешевшого з доступних тоді у країні, журнал містив раніше засекречені документи про репресії радянської каральної системи та наукові коментарі до них. Я був ошелешений: у Росії таку роботу здійснює громадський, закорінений у дисидентстві правозахисний «Меморіал», а тут – сама Служба Безпеки, колишнє українське КДБ! Я довго не випускав журналу з рук, гортав, читав назви статтей… «Візьміть собі», – сказав Володимир Ілліч. Щиро, емоційно подякувавши за такий безцінний подарунок, я не забув жорстко сказати про якість журналу. Пристайко відповів прямо: «Як бачите, в редколегії багато прізвищ, зокрема й дуже відомих. Насправді майже все готуємо ми. Грошей на це видання не маємо. Ті, що мали для першого випуску, у нас украли. Історики…». Пам’ятаю, я тоді тихо порадів таким змінам у моїй країні: хтось може безкарно поцупити гроші в грізного колись відомства. Володимир Ілліч, тоді вже генерал юстиції та заступник голови СБУ, гірко, без надії, сказав мені: «Готуємо нові випуски журналу. Сподіваємося робити суто тематичні… а грошей на це бракує».

Ми, українські психіатори, тоді вже мали своє некомерційне видавництво «Сфера». І власну друкарню, подаровану голандцями. Всі наступні випуски журналу друкували ми, оплачуючи папір і роботу з грантів, що надходили нам тоді з Европи та США. Вдячний Володимир Ілліч навіть офіційно ввів мене до складу редколегії. Ясна річ, моя роль у цьому органі була суто символічна.

Зустрічалися ми нечасто. Частіше телефонували один одному в справах чи й просто так. Якось я познайомив Пристайка з моїм голандським товаришем і діловим партнером Робертом ван Вореном. Усупереч моїм очікуванням, зустріч наша була неформальною, не напруженою. Роберт, який присвятив усю молодість боротьбі за радянських інакодумців, тобто боротьбі з КДБ, був вражений природністю і відвертістю генерала. Тоді, я запам’ятав це, Володимир Ілліч розповів нам страшну історію про наслідки знайомства відомої київської пані з архівною справою свого батька, знаного українського науковця, що його давно розстріляло НКВС. Вперше я замислився про те, що ці архіви небезпечні й досі. І через тридцять-сорок років вони можуть спричинити тяжкий шок і навіть тяжку хворобу у нащадків. А ще Володимир Ілліч розповів нам тоді про походження відомої фрази «КДБ – озброєний загін комуністичної партії». Того вечора ми вперше попрощалися з теплим, щирим бажанням зустрічатися ще і ще. Принаймні, таке відчував я.

Якось Володимир Ілліч розповів мені, що в провінційному архіві КДБ на північному заході Росії виявлено розстрільні списки сотень українських інтелектуалів. Списки є, з російським ФСБ узгоджено приїзд групи архівістів із СБУ, – але відсутні гроші на поїздку. Я одразу зателефонував Робертові, він пообіцяв підтримку, і за кілька днів невеличка група на гроші видавництва «Сфера» виїхала до Росії, прихопивши спеціально придбаний для цього копіювальний апарат (російські феесбешники попередили: списки дадуть, але копіювати нема на чому, бракує паперу…). Так з’явився тритомний документ «Остання адреса». Я спостерігав, як жваво та зацікавлено Володимир Ілліч обговорював із нашим друкарем дрібні деталі майбутнього видання, і потім, вийшовши разом із ним зі «Сфери», тихо спитав: «Я спостерігав за Вами і побачив на Вашому обличчі щастя. Невже вся Ваша служба налаштована так само, як і Ви?». Він відповів повільно та гірко: «Ні. Ви не уявляєте, що я іноді чую від своїх колег. А ще більше я не чую, а відчуваю спиною… Багато хто ненавидить мене за те, що я намагаюся зробити наше спільне минуле відкритим, публічним. Але голова, Радченко, підтримує мене. Це головне…»

Ми звикали один до одного. Я дедалі частіше ловив себе на думці, що довіряю цьому незвичайному генералові. Я, запеклий антирадянщик, який усіма силами та вмінням протистояв грізному КДБ, ставився до Володимира Ілліча щораз тепліше. Спершу осмикував себе, нагадуючи про своє недавнє минуле радянського зека, а незабаром прямо сказав собі: «Ця людина, яка стояла по інший бік бар’єра, мені ближча, приємніша та цікавіша від багато кого з тих, із ким звела мене доля в таборах». Залишалися тільки сни. Вони повторювалися дуже часто, подібні навіть у деталях. Сюжет був простий: мене знову заарештовано, я у в’язниці СБУ. До моєї камери заходить Володимир Ілліч Пристайко, він мене допитуватиме. Я виразно й дуже гірко згадую, що тільки день чи два тому був у нього на роботі (чи в кав’ярні за горнятком чаю) або розмовляв про щось спільне для нас обох на вулиці… й ось. Тяжкі сни. Що їх спричиняло, підозри в нещирості, давній мій страх, сам факт новонароджуваної дружби? Не знаю. Нікому ніколи про це не розповідав, а Володимирові Іллічу й поготів.

Якось я звернувся до нього з незвичним проханням. Я знав, що у зібранні судових справ в архіві СБУ зберігається й давня справа про засудження працівників київської психіатричної лікарні. Під час німецької окупації Києва вони й далі працювали там, де їх застала війна. Коли повернулася радянська влада, їх, звісно, засудили – за співпрацю з окупантами. Насправді, це було відомо, багато хто з них, не чинячи відвертої непокори нацистам, намагався допомогти своїм пацієнтам, рятували їх від неминучої смерти. Наша психіатрична асоціація намагалась заснувати дві щорічні премії одному лікареві й одній медсестрі, премії не за фахові звитяги, а за «гідну поведінку в негідній професійній ситуації». Так ми сформулювали суть наших майбутніх премій. І я попросив Пристайка допомогти нам визначити двох людей, лікаря та медсестру, чия роль у порятунку душевнохворих була очевидною. Очевидною, попри винесені усім їм звинувачення. Володимир Ілліч передав моє прохання архівістам, і за декілька тижнів ми отримали з архівного управління СБУ офіційну відповідь: лікар Танцюра та фельдшер Мазур, згідно з матеріалами судової справи, справді рятували своїх пацієнтів. Ми відразу замовили дві спеціальні медалі, виготовили дипломи та вручили перші премії.

І всі ці роки вручення премій Володимир Ілліч намагався викроїти час для участи в цій церемонії. Він, високопосадовець, разом зі звичайними лікарями-психіятрами та медсестрами вітав лауреатів, яких ми визначили (зазвичай скромних провінційних трудівників).

Ми дуже рідко говорили про минуле. Про своє минуле. Мені вистачало відчуття довіри з його боку, я не ставив гострих запитань, не вимагав пояснень. Його минуле було історією його країни. Втім, і моєї. Перша відверта наша розмова відбулась у мене вдома, де ми обідали із заступником британського посла Ричардом Дженкінсом та його милою дружиною Мауріцією. Дженкінси прекрасно говорили російською, не було обтяжливих проблем із перекладом. Саме тоді Володимир Ілліч уперше розповів мені про своє голодне й холодне дитинство, про постійне бажання вчитися, про роботу в прокуратурі… Слухаючи його, я порівнював усе з власним дитинством, ситим, щасливим, заповненим книжками та впевненістю в майбутньому. В одній країні, в одні роки ми жили в абсолютно різних цивілізаціях. Селянський син, який втратив на фронті батька, важка праця матері в колгоспі, неможливість відвідувати в морози школу в сусідньому селі через банальну відсутність хоч якогось взуття… і я, київський професорський син, який знав від батьків ту соціальну правду, потаємну, суто домашню, якої ніколи не було ані в «Правде», ані в «Известиях». І я розумів, що його соціальне прозріння, його власна потаємна правда, усвідомлена вже в солідному віці офіцера КДБ, не могли бути такими, як у мене. Говорили про чорнобильську аварію, де Пристайко відразу опинився через свою посаду начальника слідчого управління КДБ УРСР. На моє пряме запитання він відповів тоді чесно і прямо.

Багаторічний досвід вимушеного спілкування зі співробітниками КДБ переконав мене, що всі вони, доволі байдужі до своєї специфічної роботи циніки, схильні легко брехати, коли треба й коли не треба, й повні профани в царині права. Того самого радянського права, захистом якого вони буцімто опікувались. А один із них, який відбував строк поруч зі мною, колишній вірменський чекіст-лейтенант, якось розповів мені, що першу лекцію в школі КДБ викладач права, професор, почав зі слів: «Відтепер ваше головне завдання – порушувати радянські конституційні правові норми, бо це необхідно для безпеки нашої держави»… Спілкуючись із Володимирем Іллічем, я з подивом побачив у ньому обізнаного, послідовного правника, глибоко поінформованого не лише в деталях і проблемах близького йому кримінально-процесуального права, але й у загальній теорії права – науці, в СРСР, правду кажучи, не модній. Тоді я зрозумів, чому саме його і нікого більше з цієї специфічної системи залучають раз у раз до законотворчої діяльности в комітетах нашої вже суто української Верховної Ради. Пізніше, набагато пізніше, я давав йому відрецензувати статті мого авторства на правові теми. Тільки йому, бо знав: побачить усе, скаже прямо, навіть найнеприємніше.

Нашою химерною для оточення дружбою зацікавились у Голандії. Роберт ван Ворен попросив мене довідатися, чи погодиться Володимир Ілліч знятися разом зі мною в документальному фільмі для голандського телебачення. Пристайко погодився. Прилетіли голандці, знімали вдома у Пристайка, у мене, в архіві СБУ, на вулицях. Коли вони працювали в головному офісі СБУ по вулиці Володимирській, не витримала молода колега Володимира Ілліча, підійшла до мене й сердито сказала: «Не розумію, вони знімають все і всіх. Коридорами йдуть наші працівники, багато хто з них не має права зніматися навіть на українських каналах…». Та й мене здивувала така відкритість СБУ. Розуміючи це, спитав принагідно самого Володимира Ілліча: «Невже ви аж так звикли до телебачення та журналістів, що дозволяєте голандцям практично все?». Пристайко відповів: «Повірте, це перша журналістська телекамера в цих коридорах. Тут не було навіть наших, українських телевізійників». Думаю, і він сам, і Володимир Іванович Радченко (тоді – голова СБУ) хотіли скористатися цією раптовою оказією, щоби продемонструвати Европі – ми інші, ми вже не КДБ.

Фільм вийшов чудовий. Спокійний, без звинувачень на будь-чию адресу. Фільм про двох незвичайних розділених минулим українських громадян, які знайшли свої щирі стосунки, навіть – дружбу, в новій Україні. Його дивилася вся Голандія. По двох чи трьох тижнях після його показу на голандському телеканалі «Діоген» нідерландський посол сказав мені: «Ви з Пристайком надзвичайно популярні особистості в моїй країні». Наші, українські телеканали фільм не показали. Хоча мали таку можливість, цілком безплатну. «Це нецікаво», – сказав мені власник і продюсер одного українського телеканалу. «Але ж Ви навіть не дивилися цю касету», – відповів я, закипаючи. «Це несуттєво, я і без того знаю, що це українському телеглядачеві нецікаво», – закінчив продюсер наш короткий діалог.

Був у моєму житті і такий сумний епізод, щасливий розв’язок якого я завдячую тільки щирій допомозі Володимира Ілліча Пристайка. Мене і моїх працівників в Асоціації психіатрії податкова міліція Подільського району звинуватила у виготовленні фальшивих доларів! Історія була безглузда, все лежало на поверхні: головний лікар психіатричної лікарні в такий спосіб спробував припинити діяльність Асоціації психіаторів і видавництва «Сфера». Ясна річ, ані фальшивих, ані справжніх доларів ми не друкували, але в нашій країні доводити очевидне – обов’язок. Мій, а не податкової міліції…

На прохання Володимира Ілліча мені тоді зателефонував із задушливого Криму голова СБУ Радченко і сказав таку фразу: «Я знаю про всі кроки, до яких Ви вдаєтеся. Ви все правильно робите, добро має бути з кулаками!». Саме тоді, в ті дні я вперше чітко усвідомив, як страшно та ризиковано займатися будь-яким бізнесом у нашій країні. Опинившись віч-на-віч із примітивним відвертим свавіллям податкової, я багато чого зрозумів… Перемогла справедливість, передовсім завдяки реальній допомозі Володимира Ілліча. Але й без втрати не обійшлося, виразно побачивши реалії життя у країні, беззахисність громадянина перед владою, двоє моїх молодих працівників поїхали до Канади. А я покладав на них такі надії… Що ж, це була нормальна реакція нормальних людей.

Відтоді наші взаємини з Пристайком іще потеплішали. Друзів, як відомо, пізнаєш у біді. Якось, зовсім несподівано, Володимир Ілліч попросив мене з’їздити з ним до Академії СБУ. Поїхали. Виявилося, що в конференц-залі академії, заповненій юнаками та дівчатами у військовій формі, чекали на зустріч зі мною. Курсанти, майбутні офіцери СБУ, мали побачити й почути дисидента радянської пори. Пам’ятаю, що поміж багатьох інших речей я сказав таке: «Останніми роками мені випало виступати в дуже різних аудиторіях на Заході. В університетах, давати телевізійні інтерв’ю… Досі я був певен, що пік, найважливіша моя зустріч – це виступ у Конгресі США. Тепер я знаю: найважливіше у моєму житті відбувається тепер, тут, в Академії СБУ. Повірте мені, я кажу щиро!». Потім була дискусія, її вів Володимир Ілліч. Він говорив про те, що присутні в залі майбутні офіцери мають знати про страшні гріхи тієї системи, яка передувала СБУ. І про те, що кожен із них, молодих, повинен брати на себе відповідальність за старі гріхи КДБ… Абсолютно не готовий до цієї зустрічі, до самого факту присутности тут, я сидів у президії разом із Пристайком і думав свої сюрреалістичні думи, шкодуючи, що поруч немає Івана Світличного, Валерія Марченка, Василя Стуса… На Пристайкові слова зреагував молодий офіцер, який сидів десь у середині зали. Він підвівся і твердо сказав: «Мені тридцять років. Я не маю жодного стосунку до того, що ми сьогодні обговорюємо. Я не займався ані репресіями, ані зловживаннями в психіатрії. І я не хочу брати на себе відповідальність за те, чого не робив, у чому не брав участі». Саме та частина нашої зустрічі була для мене найвищою, найзнаковішою. Молодий офіцер наважується публічно, відкрито сперечатися із заступником голови СБУ, генерал-лейтенантом. Таке не могло бути спектаклем із наперед розподіленими ролями! І сьогодні, коли по тому минули роки, я пам’ятаю ту напівтемну залу, обличчя юнаків і дівчат, саму дискусію. І Ларису Скорик, тоді – депутатку Верховної Ради, яка чомусь опинилася тут разом з нами. Я дивився на Ларисине обличчя і бачив, що й вона, як я, переживає несподівану радість за свою країну… Мушу сьогодні запитати себе: чи не була та наша радість передчасною? Болюче, гірке запитання, але, на жаль, необхідне.

Ми ніколи не говорили про люстрацію. Я знав, що йому довелося пройти через «чистилище» у Верховній Раді, де за суддів були колишні політв’язні. Знав від Генріха Алтуняна та Михайла Гориня. Подробиці мені не відомі… Відтак Пристайка допустили до роботи в СБУ. Перший і останній наш діалог про люстрацію, про великий тягар минулого відбувся на сторінках «Дзеркала тижня». Юна Саша Примаченко подала цей матеріал надзвичайно добре. Переконаний і тепер: Україна не змогла би пройти вогонь люстрації. Забагато було бруду та брехні у нашому пострадянському спадку…

Якось на прийнятті в резиденції британського посла Володимир Ілліч раптом запитав мене: «Ви знайомі з Набокою?». Сергій саме жваво розмовляв із кимось за три кроки від нас. Я відповів ствердно. «Будь-ласка, познайомте мене з ним, я маю до нього дуже важливу розмову». Я підвів Пристайка до Набоки, представив його. Володимир Ілліч одразу, не переймаючись зацікавленністю великої кількости людей довкола, сказав Сергієві: «Дуже прошу Вас, знищіть або віддайте мені Вашу оперативну справу. Це неприпустимо, так не має бути. В жодній країні агентурна інформація не повинна ставати публічною. Я знаю, хто той негідник, наш колишній працівник, який продав Вам ці папери. Поверніть, не мучте людей, які мимохіть потрапили в колесо…». Кілька тижнів перед цим Сергій Набока, знаний журналіст, двічі засуджений в СРСР за інакодумство, повідомив, що має свою оперативну справу. І звідти довідався, хто з його друзів і родичів були інформаторами КДБ. Пристайко, який ніколи не займався оперативною (тобто агентурною) роботою, міг цілком спокійно проігнорувати цю дрібну й огидну подію, як, утім, ігнорували її його колишні та теперішні начальники, які працювали оперативниками в горезвісному 5-му управлінні… Коли ми вийшли з резиденції посла, Володимир Ілліч відпустив службове авто, і ми довго йшли вечірніми київськими вулицями, обговорюючи ситуацію в оточенні Набоки. Страшну ситуацію, коли переляканих, пійманих на дрібному компроматі звичайних людей наздогнало їхнє минуле. Коли, знову-таки, історія карає не суддю, котрий виніс смертний вирок невинній людині, а виконавця кари та його сокиру. Замовник репресій, голова ідеологічного підрозділу комуністичної партії став першим президентом України, а пересічні громадяни, які через родинні зв’язки або дружні контакти з дисидентом Набокою потрапили в зону інтересів КДБ, змушені з жахом чекати кожної нової радіопередачі «Свободи». Ми довго йшли до Оболоні, де тоді обоє мешкали, багато говорили… Пристайко ні в чому не звинувачував Набоку, він прекрасно розумів його цікавість до власного минулого. Гнів і роздратування Володимир Ілліч виливав на свого колишнього колегу, який, усупереч клятві та закону, сфальсифікував знищення агентурних паперів, маючи одиноку, зовсім не шляхетну мету: продати їх Набоці. За долари. На жаль, все так і було.

Ричард Дженкінс, який разом зі мною відвідував (на відміну від зобов’язаних це робити українських посадовців) наші психіатричні лікарні та в’язниці, якось запропонував мені познайомитися з усією каральною системою Її Величности. «Запросіть із собою ще двох людей, будь-кого», – додав люб’язний посол Рой Рив. Я запропонував увійти в цю групу Володимирові Іллічу й нашому прекрасному експертові у доволі специфічній в’язничній царині Олександрові Беці. Спершу Пристайко відмовився, аргумент його був зрозумілий: «Я не фахівець, я – слідчий…». Врешті, він прийняв мої аргументи, які полягали в тому, що він зможе зацікавити побаченим важливих чиновників в адміністрації Кучми та депутатів-законотворців.

Далі була Велика Британія. Щодня ми відвідували в’язниці, систему альтернативних покарань, суди тощо. Нас приймали дуже серйозно, вочевидь сподіваючися, що ми зуміємо пролобіювати бодай якісь зміни у себе в країні… Дарма, ані пана Кучму, ані наших законотворців усе це не зацікавило. Якось Володимир Ілліч гірко зізнався: «Повідомив я все Радченкові, підготував звіт. Він розпитував про деталі. На тому все й закінчилося».

Напередодні повернення до Києва ми поїхали в центр Лондона купувати подарунки. Олександр Васильович Беца надовго затримався в крамниці, ми з Пристайком залишилися сам на сам, чекали. Тоді Володимир Ілліч, дивлячись мені в очі, промовив: «А Ви знаєте, я ж мав дотичний стосунок до Вашої кримінальної справи. Я декілька разів возив у КДБ на допит Вашого товариша, Віктора Платоновича Нєкрасова. Був я тоді молодим офіцером КДБ, початківцем, можна сказати… Ось так, за таких обставин я познайомився з цією великою людиною». Я не відповів – розгубився. «Господи, – подумав я, – невже я перейшов якусь межу, я, саме я привіз його сюди, до Лондона?» По хвилині взаємного мовчання ситуацію врятував Беца, який повернувся з покупками. А потім, уже в готелі, я сказав собі: «Ти не суддя. Тобі пощастило. Ти з дитинства, від батьків багато чого знав. Те, що знав ти, не міг знати він. Він довідувався про це, коли сам став частиною тієї системи. І він сам розповів тобі це. Сам!». Вечеряли ми всі разом, пили добре італійське вино, прощалися з Англією.

За рік або два одна цілком паскудна пані, яка все своє «творче життя» проституювала у радянському документальному кінематографі й цілком успішно коливалася разом із лінією комуністичної партії, люто розповіла мені про пекельного виповзка Володимира Пристайка, «який особисто брав під арешт Віку Нєкрасова». Хвалити Бога, я вже знав правду. Спасибі Вам, Володимире Іллічу… Повірте, я стримався, не хамив, не заперечував. І навіть Вам нічого про цю пані не розповів.

Пізніше був Гамбург, міжнародний психіатричний конгрес. Я, а потім і Роберт ван Ворен, запросили Володимира Ілліча взяти участь у цьому зібранні, виступити спільно зі мною на симпозіюмі з етики й права в психіатрії. Природно, про зловживання психіатрією з політичною метою в Радянському Союзі. Трохи повагавшись, Пристайко погодився. Чи усвідомлював він, що його минуле не може не викликати негативного сприйняття і його особи, і його слів? Розумів, і все ж погодився. Він хотів говорити на цю тему! І в цьому він був послідовним.

Міжнародний конгрес – це понад п’ять тисяч учасників. Десятки симпозіюмів у різних, найчастіше напівпорожніх, залах одночасно. Симпозіюм з етики та права теж не вирізнявся великою увагою, в усіх країнах, у всіх культурах лікарі цікавляться новими методами лікування більше, ніж проблемами професійної етики.

Але… перед початком нашого з Пристайком виступу зала почала швидко заповнюватися. Коли Володимир Ілліч вийшов до трибуни, були зайняті геть усі місця в амфітеатрі, десятки людей сиділи в проходах, стояли внизу при вході в аудиторію. Я добре розумів: інтерес не до мене, а до живого генерала українських спецслужб, справжнього… Такого світова психіатрія ще не знала: сам, добровільно приїхав до Гамбурга розповідати про гріхи своєї системи!

Говорив він жорстко і чесно. Про минуле, про сучасне. Говорив як юрист. І як громадянин. Потім ставили запитання, коментували. Важко йому було тоді, він мусив відповідати за всіх, починаючи від Брєжнєва-Андропова. Думаю, він тоді і шкодував, що погодився приїхати… Але загалом це була перемога. Жодна з пострадянських країн не знала такого прецеденту, такого публічного покаяння спецслужб. Його, Пристайка, перемога. Не України. Президент Кучма до цього акту жодного стосунку не мав. Як і наші заклопотані вічною гризнею законотворці. Мої друзі та колеги з різних країн підходили до мене і просили познайомити їх із Володимиром Іллічем. А наші пострадянські казали прямо: «Ми тобі заздримо. У нас таке неможливе…». Ми, хто дістав Робертове запрошення, жили всі разом у недорогому готелі, не розкошували, у вільні години спілкувалися між собою. Український генерал, попри незнання англійської мови, став душею цілої нашої компанії, де були американка Елен Мерсер і класичний британець Джим Берлі, і киргизький професор Валєрій Соложенкін, і голандець Роберт ван Ворен, і білоруський інтелектуал Уладзімір Пазняк (котрому доводилося обслуговувати Пристайка як перекладачеві, – робив він це радо, подумки озираючись на білоруські реалії). Ми гуляли вулицями, пили пиво та каву на відкритих терасах, жартували, сміялися. І завжди найголоснішим і найвеселішим був Пристайко. Я милувався ним тоді, розуміючи: і його легке збудження, і жага спілкування – це від раптової, раніше не знаної йому свободи. Де немає різниці у культурах, мовах, традиціях, де немає минулого. Якось до мене прийшов знайомий японський психіатр і м’яко сказав: «Я був одним із тих, хто в 70-ті роки вимагав Вашого звільнення з табору та припинення зловживань психіатрією в СРСР. Отримавши програму про симпозіюм із етики та права, я неабияк здивувався. Я не розумів, навіщо Ви, жертва репресій, згодилися виступати разом зі своїм катом, працівником КДБ. Тепер я розумію – Ви маєте рацію, так і варто чинити. А Ваш друг-генерал мені дуже сподобався, він симпатична людина. Познайомте мене з ним!».

Потім був Київ. Усе той самий Київ із дріб’язковими клопотами нерозумних і дуже жадібних людей, які називали цю гризню великою політикою. Жодна з українських газет не взяла у Володимира Ілліча інтерв’ю, жоден телеканал. Нецікаво…

Якось уранці він мені зателефонував і попросив, відклавши всі справи, вдень бути у нього в кабінеті. «Щось скоїлося», – вирішив я. О четвертій годині я був у нього. В присутності начальника архівного управління СБУ Пристайко дуже серйозно і дуже наполегливо (чого раніше ніколи не було) попросив до завтрашнього полудня написати післямову до готової до друку книжки. Набраний текст лежав у кількох теках. Я почав був відмовлятися: «Не можу. Не буду. Я – не історик. Ви забули: я лікар. Усі ці страшні документи й біографічні довідки має коментувати історик…». Тоді Володимир Ілліч сказав головне: «Ви бачите, тут списки керівного складу сталінського НКВС в Україні. На жаль, тут є один аспект, котрий я мушу попередити. Річ у тім, що 40% цих людей – євреї. Так було. Ви самі казали мені, що Ваш батько виховував Вас із дитинства у знанні цього факту. Книжка справді страшна. Уявіть собі, книжка вийде друком, і мене негайно всі ці N і NN (прізвища випускаю. – С.Г.) публічно звинуватять в антисемітизмі. Я переконаний, якщо Ви напишете післямову, коротку, як Ви вмієте, Вони не наважаться влаштовувати з цього приводу ще одну публічну кампанію. Прошу Вас, не відмовляйтеся… Ви маєте одну ніч». Він мав рацію. Я теж добре знаю всіх N, NN й іже з ними. В одному я не мав певности: що мій коментар зупинить їхній завжди готовий до вжитку «класовий гнів». На ранок текст був готовий[1]. І я дотепер вдячний Володимирові Іллічу за цю несподівану «провокацію». Нарешті я висловився на цю давно дражливу для мене тему, котру так звані «професійні євреї» вважають політично некоректною.

…А ми й далі видавали журнал «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КДБ». Архівісти СБУ й історики його формували, а я, як і раніше, шукав для видання гроші. І наше некомерційне видавництво на своїй старенькій німецькій машині друкувало його доволі регулярно. Українська держава зовсім не цікавилася фінансуванням цього унікального проекту. В останні роки журнал фінансував… приватний єврейський фонд у Нью-Йорку, де виконавчим директором був тоді мій добрий знайомий, у минулому – професор російської філології. Він, американський єврей, розумів: фінансувати таке видання – його особистий моральний обов’язок. До речі, українська діаспора Канади та США допомагати журналові категорично відмовилася. 2002 року Володимир Ілліч зателефонував мені й дещо напружено повідомив: керівництво СБУ нагородило мене, Семена Фішелевича Глузмана, спеціальним дипломом і нагрудним знаком, ясна річ, за допомогу в публікаційній діяльності СБУ. Далі Володимир Ілліч запропонував мені зустрітися десь за горнятком кави, де він і передасть диплом і нагрудний знак. Не приховуватиму, я розгубився. Я не мав жодного бажання ставати «почесним чекістом» (у старій, радянській термінології). Чесно кажучи, я навіть був трохи обурений. Тому й відповів так: «Ви мене не запитували заздалегідь. Ви вже це зробили. Що ж, хай буде так. Я готовий отримати диплом і нагрудний знак, але не в кав’ярні чи кабінеті. Тільки публічно! Це моя перша умова, я не хочу розмов за спиною. Друга умова: акцію слід влаштувати в клубі СБУ, куди публіку запрошу я сам. Усіх, кого забажаю: лікарів, журналістів, письменників, філософів, художників тощо». Пристайко спробував заперечити: «Але наш клуб закритий для загалу, нічого такого там ніколи не було!». Я був непохитний: «Або так, або взагалі ніде». Голова СБУ акцію дозволив, ми заходилися її готувати. Я запропонував Володимиру Іллічу водночас провести презентацію щойно виданої книжки про зловживання психіатрією в СРСР[2] із його, Пристайка, передмовою. На тому і зійшлися. Того дня клуб СБУ було «розсекречено» на дві години, туди з особливим відчуттям заходили десятки київських інтелектуалів, багато хто з них раніше мав проблеми та конфлікти з КДБ. Спершу відбулася презентація книжки, як завжди розумно та чесно говорив Володимир Ілліч. Потім, ближче до кінця, під захоплене ревище аудиторії він причепив до мого піджака гарний нагрудний знак. Мені, затятому антирадянщикові, супротивникові його системи… Це було прекрасно, справді, це було прекрасно! Я бачив: Володимир Ілліч щасливий! Я зробив це заради нього, і він це розумів.

Його поважали журналісти. Навряд чи хтось казав це йому в вічі. Але багато хто зізнавався в цьому мені. Доволі іронічно, якщо не гірше, ставлячись до СБУ загалом, журналісти особливо вирізняли його, генерала Пристайка, у приватних бесідах формулюючи своє ставлення так: «він не такий, таких у цій системі в принципі не буває…», «він якийсь особливий, намагається говорити відверто або не говорити взагалі…». А одна моя добра знайома, визнаний в Україні журналіст-правознавець, сказала так: «У цього професійного чекіста, який десятиліттями працював у КДБ, правових знань більше, ніж у всієї нашої академії правничих наук… Парадокс якийсь…».

Мав він і добрий імідж у самому СБУ. Молоді працівники, зазвичай негативно (і небезпідставно) налаштовані до свого начальства, завжди говорили про Пристайка: «Він нормальний мужик. Його поважають. І він завжди намагається не влізти в наш чекістський бруд…». Була конкретна ситуація, коли мені, цілком сторонній людині, довелося просити Володимира Ілліча захистити молодого працівника служби від хижого начальника-генерала. Знаючи, що Пристайко принципово не любить і не вміє просити, я, однак, звернувся до нього. Більше не було до кого. Справу погіршувало й те, що підрозділ СБУ, де працював той хлопець, не належав до зони компетенції Володимира Ілліча. Коли я розповів про ситуацію детально, Пристайко погодився допомогти. І допоміг.

Потім була хвороба. І важка операція. І – вихід на пенсію. Його родина й усі ми, близькі друзі, потерпали, що цей пожиттєвий трудоголік, який не вміє та й не бажає займатися хоч якимсь бізнесом, не має жодних академічних регалій, потрібних для викладання, западе в депресію. Попервах було важко, незвично. Пригнічував надмір вільного часу, незапотребуваність. А потім ця дивовижна людина відчула принаду свободи. Свободи, якої він у своєму житті ніколи не мав. Він сів за письмовий стіл, почав писати. Мав грандіозні плани, море ідей. Він уголос начитував мені десятки свіжих сторінок, міг без упину говорити, показувати документи. Я з подивом спостерігав, як цей немолодий уже чоловік випромінює цікавість до життя. Він учився жити вільним! І я розумів: якщо станеться диво і колишні чи нові керівники країни покличуть його на службу, він відмовиться. Без роздумів, без сумнівів. Бо він став вільним!

А в цей час хвороба з’їдала його. Помирав він важко, дуже важко… Ховали його в скромному місці. Не на алеях Байкового… Так хотіла його родина. Вони всі, Пристайки, скромні трудяги. Як і він.


Источник: “https://ord-ua.com/2011/02/09/semen-gluzman-mij-drug-pristajko/”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя